Душа народу бринить у слові

(До Дня української писемності та мови)

Мова – це наша національна ознака,
в мові – наша культура,
сутність нашої свідомості.
                                            Іван Огієнко

Мова – найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками, роками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи дедалі більше народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови – це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою – сильною і високорозвиненою стає нація і держава. «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування», – писав Панас Мирний.

Українська мова й писемність – це здобуток культури і духовної діяльності українського народу. В ній і мудрість віків, і пам’ять народу, і щирість душі.

9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови. Свято встановлено в 1997 році, коли Президент України на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови».

За православним календарем – це день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, ченця Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з Преподобного Нестора-Літописця і починається писемна українська мова.

Якою була функціонально перша українсько-руська літературна мова? Звідки вона прийшла? Які були в ній стилі і яка була між ними відмінність? Ви знайдете відповіді на ці питання в підручнику В. М. Русанівського «Історія української літературної мови» [8]. Далі довідаєтесь, як старослов’янська мова, що нею починалася українсько-руська писемність, поступово перетворюється в староукраїнську і дістанете відповідь на таке непросте запитання: чому староросійська літературна мова, яка живилася тими ж джерелами, що й старослов’янська, утвердилася як літературна, а староукраїнська занепала. Висвітлюються тут і початки зародження нової української літературної мови, і боротьба за розширення її функціональних меж у XX ст.

У книзі «Золоте слово : хрестоматія літератури України-Русі епохи середньоріччя IX–XV століть» [3] Василь Яременко, упорядник та редактор, знайомить читачів з основними віхами життя першого староукраїнського письменника – Літописця Нестора. Також подається переклад В. Яременка «Повісті врем’яних літ», яка являється не просто пам’яткою писемності, а й високохудожньою поетичною книгою, збіркою епічних пісень. Вона є букварем нашої національної свідомості, глибоких патріотичних та інтернаціональних почуттів, пронесених народом через тисячоліття.

У монографії Г. Півторака «Українці: звідки ми і наша мова» [7] розглядаються джерела мовно-історичних відомостей про наше минуле і на цій науковій базі популярно розповідається про найдавніших мешканців на території сучасної України, про походження слов’ян, виникнення найважливіших діалектних рис, що стали характерними особливостями української мови, пояснюються причини й передумови сучасного діалектного поділу української мови. Подаються відомості про виникнення писемності у східних слов’ян, простежується розвиток двох писемно-літературних мов у Київській Русі – церковнослов’янської та давноруської.

Історія української мови, що впродовж тривалого періоду не знаходила належного наукового висвітлення і неодноразово фальсифікувалась, нарешті стала предметом неупередженої уваги не лише фахівців, а й широкого читацького загалу. «Історія української мови : хрестоматія» [4] – перша спроба представити широкий спектр поглядів видатних учених на проблеми походження та розвитку нашої мови. Перевагу надано працям, які фактично були забороненими. Серед авторів – видатні українські вчені-мовознавці із світовим ім’ям А. Кримський, Є. Тимченко, С. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов, О. Горбач та ін.

Мова – феномен етносу, народу, нації, одна з основних її ознак, оскільки значною мірою забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його проявах – політичному, державному, економічному, культурному. Глибинні знання про народ закладено передусім у його мові. Доки народ береже свою мову, доти він зберігає своє єство, свою етнічну єдність, а втрачає мову – втрачає себе як народ. Книга В. Жайворонка «Українська етнолінгвістика: нариси» [2] присвячена вивченню мови з огляду на її творця – український етнос, що породив мовний феномен як ключовий елемент національної культури.

У монографії І. Д. Фаріон «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» [10] розкрито еволюцію основних мовних норм. З’ясовано позамовні причини спотворення української мовної норми впродовж XX ст. Більшість практичного матеріалу почерпнуто з усного та писемного мовлення українських посадовців. Задля кращого сприйняття матеріалу в праці запропоновано афористичні думки про мовну норму, веселі бувальщини, філологічні анекдоти та мовні плакати.

Мова – специфічне і надзвичайно складне суспільне явище, могутній засіб вираження багатогранної діяльності людей. За допомогою мови людина виявляє свою людську сутність, зв’язується і спілкується з іншими людьми, виражає і передає своє сприймання і розуміння навколишнього світу, виявляє свою волю, свій розум, свої почуття і емоції. Мова організовує людей у процесі суспільного виробництва. Для кожного народу мова – це його неоціненний скарб. У книзі «Мова – народ: висловлювання про мову та її значення в житті народу» [6] зібрано документи і висловлювання видатних людей про мову (понад 250 авторів та документів).

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці і культурі мови. Культура мови – складова частина культури. У «Довіднику з культури мови» [1] висвітлено сучасний зміст поняття «культура мови», наголошено на значенні культури мови для утвердження літературного стандарту національної мови. Наведено конкретні випадки слововживання, труднощів граматики та правопису, правильного вживання великої та малої літер, написання імен і прізвищ, пунктуації в ділових паперах.

Навчальний посібник Л. І. Мацька «Культура української фахової мови» [5] створено відповідно до сучасних концепцій викладання української мови за професійним спрямуванням і зорієнтовано на формування у студентів мовнокомунікативних компетенцій У ньому розглянуто загальні відомості з курсу культури сучасної української мови, стилістичну диференціацію сучасної української мови, специфіку професійної, наукової і ділової мови, текстові норми наукового та офіційно-ділового стилів, правила оформлення наукової роботи і ділових паперів.

“Українська мова : енциклопедія” [9] – видання, в якому на основі досягнень сучасного мовознавства в систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство. В енциклопедії розкрито термінологічні одиниці, номенклатурні одиниці, розглянуто різні аспекти опису української мови. Багато статей присвячено мовознавцям, письменникам, які зробили істотний внесок у розвиток української мови, філологічної науки тощо. В низці статей ідеться про установи та організації, друковані органи, які ведуть дослідження і пропаганду української мови, рідного слова.

«Як парость виноградної лози, плекайте мову,» – благав нас, заповідав і наказував нам незабутній Максим Рильський. Ми повинні гідно виконувати цей заповіт, бо, як писав відомий мовознавець, перекладач, священнослужитель, професор Іван Огієнко: «Мовне каліцтво є початком каліцтва душі».

Пізнання світу через національне слово надзвичайно важливе. Рідну мову слід оберігати як своє майбутнє, пам’ятаючи про перше означення її, як безсмертя українського духу, її рятівну, очищуючу, відроджуючу властивість. Античні мудреці казали: «Говори – і я тебе побачу». Якими побачить українців світ – залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та багато знаючими. Для цього маємо засвітитися любов’ю до рідної мови.

Заснування Дня української писемності та мови – це тільки проголошення благородної мети. Що ж до практичного її втілення, то абсолютно очевидно – зберігати й плекати рідну мову може тільки її носій. Тобто ми – українці!

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Довідник з культури мови : [посібник] / [С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, Н. М. Сологуб та ін.] ; за ред. С. Я. Єрмоленко. – Київ : Вища школа, 2005. – 399 с.

2. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика: нариси : навч. посіб. / Віталій Жайворонок ; [відп. ред. Г. П. Півторак] ; НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні, Уманський держ. пед. ін-т ім. Павла Тичини. – Київ : Довіра, 2007. – 262 с.

3. Золоте слово : хрестоматія літератури України-Русі епохи середньовіччя ІХ–ХV ст. : в 2-х кн. / упоряд.: Василь Яременко, Оксана Сліпушко ; за ред. проф. Василя Яременка. – Київ : Аконіт, 2002. – Кн. 1 : Література раннього Середньовіччя(до 988 року). – 784 с.

4. Історія української мови : хрестоматія / упоряд.: С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко ; [голов. ред. М. С. Тимошик]. – Київ : Либідь, 1996. – 288 с.

5. Мацько Л. І. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – Київ : Академія, 2007. – 360 с. – (Альма-матер).

6. Мова – народ: висловлювання про мову та її значення в житті народу / упорядник Олекса Тихий ; [післяслово Осипа Зінкевича]. – Київ : Смолоскип, 2007. – 416 с.

7. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова : [монографія] / Григорій Півторак ; АН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – Київ : Наукова думка, 1993. – 200 с.

8. Русанівський В. М. Історія української літературної мови : підручник / В. М. Русанівський. – Київ : АртЕк, 2001. – 392 с.

9. Українська мова : енциклопедія / редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тарасенко, М. П. Зяблюк [та ін.] ; НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні, Ін-т укр. мови НАН України. – 3-є вид., зі змінами і допов. – Київ : Українська енциклопедія, 2007. – 856 с.

10. Фаріон І. Мовна норма: знищення, пошук, віднова : монографія / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, допов. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 336 с.

Т. В. Сологуб,
завідувач сектору читального залу педагогічного факультету